Адвокатів часто порівнюють із лікарями. І тим, й іншим доводиться мати справу з проблемами людей і при цьому зберігати здоровий цинізм.
«Уявляєте, що б було, якби хірург різав людину і плакав?» – кажуть самі адвокати, погоджуючись із тим, що схожість між професіями справді є.
Та попри зовнішню невразливість у кожного юриста, як і в кожного медика, є особливі справи. Ті, які дали найсильніший урок. Або ті, які здивували. Ті, які зробили сильнішими. Чи ті, які показали, що вибраний шлях – правильний.
Ми поспілкувалися із об’єднанням адвокатів «Прадо» і розпитали про їхні особливі справи.
Олег Антонюк. Справа про власну свободу
«Це було в 2010 році. Мого клієнта звинувачували у збуті наркотиків. З одного боку, справа була проста, бо в обвинувачення не було серйозних доказів. Ні вилучення наркотичних засобів, ні вручення грошових коштів, ні відеозапису – усе просто на словах. Від яких, до речі, той чоловік, який нібито проводив закупку, відмовився.
З іншого боку, правоохоронці з останніх сил хотіли дотиснути справу. Мій клієнт багато часу провів в СІЗО, вони розуміли, що ми будемо судитись за відшкодування. Та й у той час, щоб ви розуміли, кількість виправдальних вироків становила десь приблизно одну десятитисячну від одного відсотка.
Цю справу двічі відправляли на додаткове розслідування. Зазвичай, це означало, що справа «розпалася» і більше не мала б попасти до суду. Справа була шита білими нитками і ніяк «не пролазила» по суду, але її вперто «пропихали».
І от коли вже апеляція знову відправила справу на дорослідування, кримінальну справу порушили проти мене…
Пам’ятаю, викликали на допит клієнта, а я вже розумів, до чого йде. Я перед слідчими зняв годинник і ланцюжок, кажу: «Дайте когось з хлопців покличу, щоб речі забрали…» Вони такої реакції не чекали, бо ж це мав бути тиск на мене, я мав злякатися і поступитися. Так і не наважились в той день мене закрити. Справа тягнулася два роки. Дійшла до Верховного суду, і зрештою ми виграли.
